Дивлюсь крізь балконе скло на золотаві у вечірньому сонці краєчки дерев та нічого не відчуваю, всередині якась пустота. Пригадую перелік симптомів, який часто запитувала по шкалі депресії у пацієнтів, - чи приносить вам задоволення те що приносило раніше? - ні, не приносить, більш того я відчуваю себе відірваною від минулого та не маючи досі майбутнього. Якесь безрадісне існування. Чому? Де загубились мої емоції? Десь певно на перетині світів, того що був до початку повномасштабного вторгнення та після, але шкода що після ще не наступило. Від тоді всередині виникла якась величезна діра, яка по черзі заповнювалась то онімінням, то відмовою визнавати реальність, то диким ціплянняи за минуле, то затоплювалось ріжучім океаном болю від історій знущань, і це все зовсім, зовсім не набувало жодної прийнятної форми, щоб стати новою реальністю. Вже майже чотири місяці минуло від початку повно масштабного вторгнення звірів на нашу землю, й десь лише зараз починаю прокидатись до реальності. Заздрю тим хто знайшов себе одразу в цьому круговороті подій, та тим не менш ставлюсь до себе з розумінням, бо психологиння всередині нагадує що всі ми різні, й кожен по своєму переварює обставини життя. Мені допомогла інформація, певно там де не вистачає власного розуміння, історія та факти додають хоч якісь клаптики опори. Читала про війну в Чечні, Грузії, читала про військові кампанії нелюдів в інших країнах, криваві сліди всюди мають характерні риси жорстокості та стадної віри в слово правителя. Гортаю сторінки далі, де тисячі, ні міліони страчених, закатованих, вбитих протягом століть, заради підкорення бридкій, видуманій ідеології, побудованій на кістках зла до найменших проявів людяності. Ті звірі давно втратили душу, давно продали себе якомусь демону сліпої віри в наддержаву, то було легке тісто для правлячої еліти. Тісто яке насичене вірою в свою обраність, є найбільш піддатливе для гучних лозунгів. Дивно що факти та історії були завжди поряд, але якось витончено виходило уникати цих тем, що в свою чергу зовсім не надало мені більшої безпеки, а лише подовжило солодку ілюзію. Тоді 24 лютого ракети влучили не лише в об’єкти своїх цілей, вони влучили в надії, мріі та сподівання. Вони влучили в реальність яка розлетілась на крихти, та на руїнах якої ще досі не відновилось життя. Тут я залишилась на самоті з уламками минулих мрій та надією знову повірити в Світ.
22/06/22
Коментарі
Дописати коментар