З Катрусею ми були знайомі давно, разом навчались в одному класі, разом святкували випускний та починали робити перші кроки в доросле життя. Після закінчення школи зустрічались вже рідше, лише на спільних зустрічах однокласників. Катя завжди вміла веселитись та щиро посміхатись.
Минуло більше ніж 10 років з нашого останнього дзвоника, я встигла розлучитись та планувала одружуватись вдруге. Мені потрібно було забрати весільну сукню в Чернівцях і ми з майбутнім чоловіком вирішили трохи відпочити в Карпатах. Ми затишно розмістились в готелі біля гірської річки, як виявилось в тому самому селі й в той самий час відпочивала Катруся з сімʼєю. Не відкладаючи ми зустрілись.
Дениса до цього я не знала, але насправді було відчуття ніби знала до цього купу років. Він зустрів нас посмішкою та відкритою душею. Ми сіли разом за великий стіл, поміж батьків виглядати інколи хлопчик та дівчинка.
Денис наповнював вечір своєю гостинністю та веселим настроєм. Він жартував, щось захопливо розповідав і ми зовсім не відчували жодної ніяковості від першого знайомства, настільки все було легко в нашому спільному колі.
Мене зачаровувало його ставлення до Каті та дітей, в тому відчувалось багато любові, такого цінного та рідкісного почуття. Вони вже досить довго були разом, але ніжність поміж них здавалась настільки тендітною, наскільки зазвичай буває в самому початку романтичних стосунків.
Минув той вечір та весела бесіда зі смачною вечерею. Минуло ще пів року, аж ми знову зустрілись з Денисом і знову в Карпатах, де планували святкувати новий рік з чоловіком. Там ми разом зустріли 2016 рік в сімейному ресторані Дениса, і вечір так само був сповнений гостинністю та легкістю. Мені здавалось що цей приємний стан відчували всі присутні на тому святі, бо не знайомі люди святкували разом наче старі друзі.
Денис сам пішов на війну, його не кликав військкомат. Троє дітей були його гарантіями, на які він не зважав, бо вибір був зроблений. Він почав якось активніше вести свою сторінку в інстаграмі і я хапалась за кожен пост. Він мав навичку писати весело про сумне, що дуже допомагало послабити напругу власних страхів. Та безумовно ще я дуже сильно переймалась щоб з ним нічого не сталось, бо у нього була любов, він не проживав він дійсно жив, напевно тому так хотілось щоб його політ не обривався, напевно тому так болісно було дізнатись про його загибель.
Його останній пост не був схожий на попередні. Там було сумно про сумне, а ще його очі, які мені здались втомленими та засмученими. Це був перший біль втрати на цій війні. Ми бачились лише 2 рази, але чомусь боліло наче знали одне одного роки.
Катя сказала, що він відчував себе щасливим тому що пішов на війну і був там де хотів. Її слова заспокоїли мене, бо Денис пройшов свій шлях до кінця таким яким обрав його сам, де відчував своє призначення та слідував внутрішньому поклику.
Памʼятатиму тебе друже.
Коментарі
Дописати коментар