Мені подобається Ірвін Ялом, за свою хоробрість відносно питання смерті. Книга «Вглядаючись в сонце», стала першою з його робіт, що колись прочитала. Так почались мої роздуми, а що це взагалі таке. Чому ми так боїмося фіналу?
Давньогрецький філософ Епікур казав: «Поки я тут смерті немає, а коли буде смерть не буде мене».
Якщо прислухатись до його слів, виходить боятися не потрібно, оскільки коли мене не буде, то й болю не буде, страху не буде. Так чого ж ми боїмося? Незавершених справ, не побачити більше рідних, перестати існувати, своєї безпорадності перед чимось непідвладним.
Інколи мені доводиться працювати з людьми, що знаходяться на межі. Кожен раз, коли заходжу в двері реанімації, відчуваю страх та водночас бажання зробити крок всередину. Говорю собі: «Слідуй за відчуттями, зараз не час занадто включати голову». Хоч зустрічі відрізняються одна від іншої, є у них спільна риса. Коли знаходжусь поруч з пацієнтом, весь зайвий антураж спадає, залишається лише головне, саме те що полягає в миті, яка відбувається саме зараз поки ви читаєте ці рядки.
Ірвін Ялом писав: «Жити потрібно так, щоб залишити смерті після себе лише випалене поле».
Пост присвячується моїм вчителям на межі.
Коментарі
Дописати коментар