Sappho

Ти наче добра чемна фея Посміхнемо даєш вино  Ковток отрути розквітає В середині повільно тягне  Немає ночі, ані дня Повільно в коси заплітає  Тонкого присмаку гірку Всю правду, що мене вбиває Невже не маєте жалю Та краще б зразу пристрелили  А ваші очі так палають  Мої навіки в них зникають 

Лише б цю бурю пережити  Тоді мабудь і легше жити  Коли ти чуєш у пітьмі  Співають півні на світанні  То значить нечисті нема  Залишилась свята земля  Лише окроплю тут водою  І заново засію долю.

Мій пост знову про яке прекрасне та неймовірне життя навколо. Так ви можливо скажете OMG again! У вас запара на роботі, все горить, страждаєте з-за почуттів, а тут я зі своїм "Життя неймовірне". Та не буду вам довго надокучати. Тому що в мене теж певний смуток, але не зважаючи на це помічаю чарівні речі.  Вже мабуть тижні два гортаючи нескінченну стрічку Фейсбука, бачу осінню красу на ваших фото. Та в реальності бачити її не хотіла. В парк стрибати по золотих не хотілось. А от вночі піти в парк захотілось. Вперше у житті пішла гуляти нічним осіннім парком. Доріжки майже помітні в пітьмі. Старі ліхтарі трохи підсвічували брущатку в бот саду Фоміна. Десь заблукала, почала нервувати, а потім відпустила страх та пішла куди очі бачать. Пішла в ніч, щоб почути як легкий дощ ледь лоскоче листя на землі. Щоб відчути як осінь пахне грибами. Щоб побачити довгі витончено графічні гілки.  А потім вийшла, саме там де бажала. В горі біля університету Шевченка. Купила собі тр...

Про що моє оповідання. Про те як ввечері виходжу з офісу додому, розкриваю вуха та очі, щоб ледь помітно підслухати те що інколи минає повз. Мої відчуття стануть літерами, які розкажуть як, ще від перехрестя вулиці Хорива та Притисько-Микільскої, я почула гучний спів. То був якийсь марш, чоловіки мелодійно викрикували свої заклики, роблячи голосні акценти в деяких частинах тексту. Якось лячно, що там таке. Карбують наче кувалдами свою ритуальну ходу. Сподіваюсь це мирний захід. Вперше чую на цій вулиці такі децибели. Дійшла до музею аптеки, зрозуміла, це якась військова частина. Солдати тренуються, нога в ногу, нота в ноту. Тривога поступилась спільній меті. Хоча я була поза воротами, все одно відчула військову єдність та підняття духу. А навпроти чітким контуром контажура дерева  окреслили  дорогу до Фроловського монастиря. М'яке світло ліхтарів, які так само світили подорожнім років 100 назад. У магазині "Все за 19", дівчина з палкими очима та посмішкою стрімко показува...

Все тіло мліє від бажання,  Скажи чим полонив мене? Неначе у вогні із медом  Згораю в мареві Едему.  Це ніби квітне сад в пустелі,  Під сонцем ходимо разом.  Жадаю шкірою торкнутись, Лоскотко пальцем провести.  Щоб тіло твоє відчувати, Щоб подих ніжно цілувати.  Вгамуй мою пекельну спрагу, Прийди до мене на весні.

Немов земля розколиться  Душа пече вогнем  Колись ласкаве сонечко  Обернеться дощем.  Ті очі ніби марево,  Ведуть у глиб страждань.  Мене зустріне солодко,  Там біля річки пан.  Пливе повільно човен На інші береги. Нехай почує кожен,  Прокинусь на зорі. 

Зелёная лавочка напоминала потрёпанных годами старух, более остальных её облюбовавших. Местами виднелись слишком широкие дыры, где-то проступала предыдущая желтая краска. От того она была прекраснее, чем глубже в ней просматривалась история поколений. Что обсуждали на ней за эти года?  Помню однажды большую луну, выглядывающую сквозь ветви вишни. Мне было 14 лет. Ночная мистерия летней ночи и первой любви с печальным концом.  Лавочка стоит здесь давно, уже 32 года точно. Почти вросла своими копытами в землю. Хранитель чужих тайн.