Про людей

Продовження моєї статті про Шри Ланку, що вийшла 2017 року в журналі Time to travel.

🔆Про людей 

Є цікава притча про різних мандрівників, які відвідали одне й те саме місце. Кожному на шляху зустрілись перехожі, але кожен мав різне враження після подорожі. Сенс полягав у тому, що ми бачимо світ крізь своє серце і своє ставлення до нього. Навіть маленька мить зустрічі, може змінити уявлення про дійсність.

Будинок родини, у якої я винаймала помешкання, знаходився зовсім поруч, що давало чудову можливість спостерігати за їх життям зсередини. Сім’я мала невеликий продовольчий магазин та здавала туристам кімнати. Селище чимось схоже на українське, тільки замість калини були пальми. Жінки пораються по дому, чоловіки працюють на тук-туках, а вечорами дивляться разом телевізор.

- Пушпа, навчи мене, будь ласка готувати місцеві страви.

- Добре, сьогодні ввечері спробуємо щось зробити. 

Пушпа, прийшла з Амішею, принесла деяке кухонне приладдя та маленький не звичайний стілець зі скребком на одній стороні. 

- Спробуй зробити кокосове молоко – сказала Пушпа 

Вона розколола кокос навпіл і простягнула мені одну частину. Потрібно було сісти на стілець і шкрябати скребком середину кокосу. Виходить ніби біла стружка, яку потім жмакають у воді поки з кокоса не вийде весь сік. Тоді готовий продукт використовують, як основу для багатьох страв. Наприклад, тушать довгу бамію, а потім додають до рису. До речі карі це не лише приправа, а також назва різних додатків до рису. Наприклад, карі може бути у вигляді овочевого рагу, чи тушкованої риби. Рис і карі для Шрі-Ланки, як на Україні борщ. 

Пушпа та вся сім’я до мене дуже добре ставилася, запрошували на приватні святкування з місцевими делікатесами. Вони полюбили мене, а я їх. Особливо чуттєвим моментом, був мій від’їзд. Я переїхала на останні два тижні до готелю свого знайомого в туристичну частину міста. Пушпа знайшла мене і одного ранку завітала, майже перед самим від’їздом. Вона була стурбована, що не встигне вчасно  попрощатися зі мною то ж запросила в гості на останню вечерю. Мені було дуже приємно та одночасно сумно. Коли прийшла до них, то вся сім’я зібралася, стіл був накритий з традиційними стравами. Після вечері ми сіли розглядати фотографії, в цей момент мене осяйнула думка: “Попри тисячі кілометрів відстані, наші цінності єдині”. Життя цієї родини промайнуло кадр за кадром, ось ще зовсім молоді Пушпа та Джаяла, ось вони з друзями грають на пляжі у футбол, всі посміхаються та радіють, більш відповідальний кадр з дітьми. Такі різні й знайомі кожному емоції. 

Поряд зі мною жив юнак Суранга, ми познайомились випадково коли я прямувала на базар. Наші зустрічі ставали більш дружні, він навчав мене сингальської мови. Під час мандрів по острову, це ставало у нагоді. Так наприклад досить було сказати бохома істуті (дуже дякую) чи Ланкаава ласенай (Шрі-Ланка гарна), щоб люди почали посміхатися, та привітніше ставитись. Окрім мови, Суранга витягнув мене два рази з халепи, врятувавши вухо та ногу. Дуже вдячна йому за це, бо окрім нього нікого не було поряд. Він лише сказав: - “Ти що зовсім здуріла, бігом у лікарню” - потім засунув у всій тук-тук і погнав до лікаря. Мене вразило його ставлення, він не пройшов повз, а навпаки допоміг. 

Цілковитою несподіванкою стала зустріч киян Олега, Каті та їх доньки Нелі. Вони майже одночасно переїхали в Унаватуну на декілька місяців. Ми одразу потоваришували та майже весь час проводили разом. Вони були вільні від упереджень, досліджували Світ. Такий підхід до життя захоплює, тому що з дитинства мене вчили певному кругообігу, де немає місця романтичним мріям. Одного дня Катя розповіла, як вони з Олегом сприяли створенню ініціативної групи у боротьбі з жебраками, які використовували маленьких дітей. Разом вони провели потужну роботу, дійшли до Верховної Ради та запропонували правки до законопроекту, що за жебракування з немовлятами притягував до кримінальної відповідальності. Замислившись я згадала, що дійсно був момент, коли з вулиць зникли малюки. Знайомство з цією сім’єю показало, що маючи бажання та силу йти до кінця можна досягти високих цілей.

Якось до Олега приїхали друзі, які працювали у місцевій благодійній організації. Вони запропонували нам приєднатися до подорожі з дітьми по пам'ятках острову. Шістнадцять годин на роздовбаному автобусі по крутих схилах Нуара Елії швидко промайнули з танцями під шрі-ланкійски пісні. Це була одна з найдрайвовіших подорожей у моєму житті. Особливо запам’ятався завершальний вечір у місті Канді. Діти підготували творчі виступи, свято було в самому розпалі, коли несподівано мене підштовхнув місцевий депутат:

- Треба і вам виступити.

- Мені? З чим? 

- Можете заспівати, чи станцювати.

Це було несподівано, але я вирішила спробувати. Фантазії вистачило на українську народну пісню “Ой, у вишневому садочку”. Так у Шрі-Ланці, пролунали знайомі з дитинства - “Віть віть віть тьох тьох тьох там соловейко щебетав”. 

Далі буде...

Повну версію розповіді шукайте в журналі Time to travel. Дякую Ані Брюховецькій за можливість пригадати та зберегти цінні миті.