Якщо не маєш вчителя подорожуй

 

У жовтні 2017 року в журналі Time to travel, вийшла моя стаття про подорож Шри Ланкою.

Вона складалась з 4 історій: 

•Від гест-хаусу до дітей 

•Суд

•Про людей 

•Краса та храми 

Подорож була важливою та запустила всередені механізми, дію яких досі відчуваю. Хочу поділитися цими 4 історіями в 4 окремих постах. Повну версію розповіді шукайте в журналі Time to travel. Дякую Ані Брюховецькій за можливість пригадати та зберегти цінні миті. 

🌴🌴🌴

“Якщо не маєш вчителя, подорожуй”

У житті була якась несемітниця, все переплуталось. Можливо це час для втілення мрій? Рішення відчайдушне, але бажання нових відкриттів штовхало на сайт продажу квитків. Минуло три роки, а для мене ця подорож залишається найважливішим кроком в житті. Що спіткало мене на шляху до самої себе посеред джунглів, розкажу далі. 

🌟Від гест-хаусу до дітей

Мені було 28 років, понад рік працювала у рекламному агентстві, особисте життя застигло в очікуванні. Коли одного ранку мені запропонували вакансію помічниці в гест-хаусі на Шрі-Ланці. Спокуслива пропозиція заради якої потрібно було покинути затишний офіс та наважитися змінити течію життя. Спланувавши заздалегідь свою подорож, я чітко уявляла майбутні дії. Отож зібравши 60 кг пожитків та залагодивши організаційні моменти, я сіла на літак і вирушила у невідому країну.

Двері аеропорту відчинилися, була лише п’ята година ранку, силуети ледь проглядалися вдалині, але хор пташиного цвіркотіння захоплював звідусіль. Вологе та тепле повітря, ніби затишне лоно огортало тіло. По дорозі до Унаватуни почали промальовуватися джунглі, навколишній світ змінився. Звичні пейзажі перетворилися у тропічні ліси.

У гест-хаусі я пропрацювала цілий тиждень, на більше мене не вистачило. Було не важко просто відчула, що палаю зсередини бажанням пізнання нової культури. Наступні чотири місяці на Шрі-Ланці мене очікувала освітня подорож з місцевими школярами, весілля, поминки, суд та викладацька діяльність у спеціалізованій школі. 

Почалося все зі святкування Нового Року у дитячому садку. В сім’ї, що надавала мені помешкання, була маленька дівчинка Аміша. Вона завжди ховалася за матусею і трохи збентежено, але з цікавістю розглядала мене. Дуже кортіло з нею потоваришувати і свято стало чудовою нагодою. Ми приїхали у садочок, де вже чекали близько двадцяти дітлахів. Солодощі, частування, ігри на дворі, майже як в Україні. Але понад усе мене вразив ритуал шанування батьків. Матусі стали в коло, навпроти них діти заспівали традиційну пісню тримаючи у руках ритуальний лист Bulath kolaya, потім малеча сіла на коліна та поклонилася своїм мамам. Після офіційної частини були подаруночки, найочікуваніший момент.

Через деякий час мені запропонували роботу в спеціалізованій школі для дітей з особливими потребами. Це було одне з моїх бажань, тому відразу прийняла запрошення та поїхала в центр острова, до колишньої столиці Канді. Школа Blue Rose знаходиться у мальовничому місці посеред гір, чимось навіть схоже на наші Карпати. Досить прийнятні умови, сюди часто приїздять іноземні волонтери. Організація існує коштом благодійних внесків.

Було важко і цікаво водночас, цей досвід суттєво вплинув на мій світогляд. Директор школи, президент фонду та весь персонал творять диво кожен день. Вони вчать дітей пристосовуватися до життя в суспільстві. Найбільше здивувало, що окрім загальних предметів, учням дають прикладні знання, щоб вони були здатні у майбутньому виконувати просту працю та заробляти гроші. З дітьми ми провели один тиждень, я допомагала на заняттях в басейні, викладала танці. Останнього дня у горлі стояв ком, важко було стримати сльози суму та захвату перед командою чарівниць.

Далі буде...