Випадок у Львові

Деякі речі вражають настільки, що неможливо тримати всередині. 

Повертаючись з книгарні мене переповнювало почуття гордості від того що нарешті вдалось знайти книжку на французькій мові для коханого. Він чекав мене за столиком львівського кафе. Ніби трофей я дістала з пакунка подарунок про Візувій, щось археологічно-художнє. Він подивився і потайки сказав:

- Той чоловік за сусіднім столиком, намагався зі мною посваритися. Здається він питав сигарету, ми один одного не зрозуміли. Він почав лаятись, я відповів.

Мене ніби перекосило, як таке можливо в самому серці культурного міста. Вирішивши ввічливо присоромити нахабу, я розвернулася до його столика. Обличчя чоловіка змарніло від кількості випитого, видно що не одна година і не одна чарка майнули в цьому затишному місці. Розуміючи безперспективність моїх дій, все ж почала діалог:

- Як не соромно чоловіче, ми ж вами всі культурні люди. Приїхав гість з іншої країни, а ви так не чемно.
- Так я ж нічого, ой ну так вибачте, може не розчув, бо я солдат, три контузії...

Слова путались, не складаючись в речення, щось не зрозуміле долітало до розуміння. Солдат, 8 місяців, госпіталь, контузіі...
Я перекладала розмову Полю і тут ніби хтось тріснув мене палицею по голові. Солдат, який ледь пояснював щось українською, знудився чекати мій переклад і заговорив чистою італійською. Так легко і не вимушено, що мої очі розплющилися від здивування. Поль знає італійську, тому переклад більше не знадобився. Сварка переросла в щире відчуття радості, наче випадкова зустріч близької людини. Чоловік підсів до нашого столика, почалася весела гомінка розмова: 

- Мене звуть Олена, це мій чоловік Поль. А вас?
- Сергій.
- Дуже приємно. 

Наступні 15 хвилин української було не чутно, італійські слова додали сицілійської атмосфери у Львові. 

- Уявляєшь, у нього п'ять синів і один в Італії, неймовірно. А ще він 8 років прожив в місті Таранто, працюючи у ресторані.
- Ви жили в Італії?
- Так. Сам я з Тернопіля, поїхав працювати закордон. А потім повернувся робити документи, коли почався "Майдан". Хтось сказав, що дітей побили, за те що співали гімн. Я кинув все і туди. Потім на війну, уже вісім місяців на передовій. Зараз тільки з госпіталя. П'ять місяців з жінкою не бачились, а вчора посварились. Мені тільки 44 роки, а вже дід, уявляєте? 

Його мова була простою і дуже зрозумілою. За кожним словом відчувалась пережита подія. Не пусті балачки, а справжні враження. 

- Ми там щоб захистити вас, хто як не ми. Ці кляті чечени доброго прочухана від нас получили, так що аж яйця задиміли.
- Чого вам не вистачає?
- У нас все є, тільки наказу.
- Якого?
- Видворити тих загарбників до кордону.

Багато хто говорить про війну, багато суперечок, агітацій, політики. Та кількох слів Сергія вистачило, щоб пояснити реальність дій. Він не кричить про медалі, не соромить нас, не жаліється на долю, він радіє що ми тут існуємо, для того щоб потім його зустріти. Справжній герой, щира людина.